Ідеальних людей не буває.
Щоб стати розумним «не по роках», потрібно позбутися свого дитинства. Ти не навчишся говорити про любов раніше, ніж втратиш її. Тобі в голову не прийде красива картинка, поки ти не опинишся зануреним в безпросвітну потворність. Ти не уявиш найсолодший аромат, якщо не порівняєш його зі смердючим огидним запахом. У твоїй уяві не народиться хвилююча душу мелодія, поки по твому слуху не проїде каток несмаку. Ти не виймеш зі своєї свідомості стиль і креатив, якщо не відчуєш, що розчиняєшся в цих сірих, однакових людях. Ти не зможеш навіть мріяти, коли у тебе буде все, що ти захочеш. Закономірність очевидна. Її часто говорять нам близькі люди, коли втішають: «Будь-яка втрата або труднощі робить тебе сильнішим, це досвід, який загартовує твій дух». І все б добре, адже за власним бажанням або проти нього, ми весь час щось втрачаємо, а значить, стаємо кращими, вчимося. Але чи є межа досконалості? Раз втрати роблять нас краще, то, до тих пір, поки ми будемо мати, що втрачати - ми не бездоганні? Це пояснює, чому ніхто не бачив ідеальних людей, адже щоб такими стати, вони повинні були втратити все, а значить, ідеальна людина - мертвa людина.